Володимир Володько: Гіркі плоди імперії
03.10.13 8:16
Частина 1
Майже 340 років наші землі були прикуті до великої імперії, яка простягалася від Чопа і до Владивостоку, від Чорного моря до Балтики, від Льодовитого океану до Каспійського моря. Вона звалася по різному - Свята Русь, Росія, СРСР, але мала однакову суть. Це була велика континентальна імперія, яка могла існувати лише за рахунок розширення та експлуатації захоплених територій.
Вона завжди прагнула до злиття, перемішування народів, до утворення якоїсь єдиної спільності. Вона не терпіла різноманіття, хотіла все стандартизувати, нав'язати свою волю кожному підданому. Будучи спадкоємицею Монгольської імперії, Росія завжди любила хизуватися тим, що є європейською державою. І тут їй була потрібна Україна. Без неї імперія дивилася б тільки в Азію. Завдяки нашим землям вона зробила напівоберт до Європи. Але в той же час нав'язала українцям багато азійських, невластивих нам речей, які й досі болісно відгукуються нашій державі.
Вона століттями виховувала в людині раба, душила особисту ініціативу, ніби колоду карт перемішувала народи на українському просторі, протиставляла неукраїнське місто українському селу, роздмухувала російський націоналізм на наших землях. І, незважаючи на це, так і не змогла розчинити українців в просторі імперії.
В чому ж причина? Як українці змогли вижити як нація в 18-19 століттях, коли імперія була в зеніті своєї потуги? Що принесла ця так звана велика держава пересічному мешканцю українських земель? Що він більше отримав від неї - користі чи шкоди? Чи можна вірити тим історичним міфам, які тиражувалися століттями і досі продовжують тиражуватися? Про споконвічне бажання двох народів злитися в братніх обіймах? Про благословенне приєднання українців до великої російської культури? Про відчуття величі держави, якою наші предки могли пишатися? Про подаровану з панського плеча інфраструктуру, промисловість, розвинене господарство?
Хочу щоб в підсумку нашої розмови ми отримали відповіді на ці та інші питання. Щоб ми зрозуміли, чим насправді була Російська імперія для українців.
Частина І. Як і чому Росія стала імперією?
Російська імперія виросла з невеликого Московського князівства внаслідок збігу багатьох обставин. Найголовніша причина - в Росії була гарна вчителька і одночасно мачуха. Це Монгольська імперія або Орда, яка в 13 столітті захопила півсвіту, а разом з ним й руські князівства. Москва та монгольська орда не були ворогами, а навпаки тісно співробітничали. Московська держава активно переймала досвід своєї мачухи. І досягла в цьому таких успіхів, що скоро обійшла наставницю. Набравшись досвіду, Москва з 15 ст. піднімає голову і поступово перемагає орду. Завдяки жорстким азійським методам правління Москва збирає землі північної Русі навколо себе, скидає владу монголів і навіть переходить в контрнаступ.
На зламі 15 і 16 століть в Москві править князь Іван ІІІ Васильович (дід Івана Грозного). При ньому Москва вперше голосно говорить про свої імперські амбіції. Вона заявляє, що має повне право володіти усіма землями, які колись входили до складу Київської Русі. Іван ІІІ вперше називає себе государем «всея Русі». Так утворюється історичний міф про те, що нібито Московія (так називали Московську державу її сусіди) веде справедливу боротьбу за повернення своїх законних земель і землі Південної Русі (сучасної України) є частиною цих законних земель.
Насправді Москва довго не переймалася боротьбою з монголами. Її князі були вірними союзниками монгольських ханів і навіть допомагали татарам карати непокірних. А українські землі (південна Русь) скинули владу Орди на півтора століття раніше за Москву. Тож хто кого визволяв ще не відомо. Москва ніколи не зважала на інтереси мешканців нашої землі. І готова була пожертвувати навіть їхніми життями заради імперських амбіцій.
Приклад: В 1482 р. московський князь намовляє свого союзника кримського хана напасти на Київ. Хан застає місто зненацька і цілком його розграбовує. Пограбовані Печерський монастир і Софія Київська. Багато людей вбито і взято в полон. В знак своєї приязні хан посилає московському князю золоті чаші зі сплюндрованої татарами Софії. Так Москва починає свою так звану визвольну місію на землях сучасної України.
Вже за часів Івана Грозного Московія перетворюється на імперію. Недарма він першим вінчається на царство і приймає титул "цар". «Цар» це викривлене слово «Цезар». Те саме що «імператор». Монгольські Казанські, Астраханські, Сибірські хани теж називали себе царями. Іван Грозний підкорює ці держави, а Московія стає наступницею не тільки Русі але й Орди.
Приклад: У самого Грозного була монгольська кров. Його мати Олена Глинська походила з монгольського роду. Її предком був той самий Мамай, з яким бився Дмитро Донський на Куликовому полі
Знаменита шапка Мономаха – символ московських царів – насправді була подарунком московському князю від монгольського хана. Вона символізувала союз між Москвою і Ордою.
Тоді ж виникає і поширюється міф про Москву як про третій Рим. Суть його в наступному. В історії людства існувало два могутні центри імперій, два Рима. Перший це власне сам Рим в Італії, другий - це Константинополь (сучасний Стамбул) на межі Азії та Європи. Обоє вони впали під тиском ворога. Тому третім Римом для світу є Москва. А четвертого ніколи не буде.
Офіційно Москва називає себе імперією за царювання Петра І. Це відбувається після того як вона приєднує українські землі і починає переймати європейську культуру. В 1721 р. цар Петро І проголошує себе імператором. Він модернізує (оновлює) державу, багато в чому за допомогою українців. Оновлена держава потребує нової назви. Тому замість старовинної назви «Русь» він бере оновлену назву - «Росія».
Україна стояла біля колиски оновленої Російської імперії. Вона виколисала монстра, який її у підсумку й пожер. Без України імперський статус Росії був би неповноцінним. Саме тому російська влада завжди так болюче сприймала можливість втрати України. Це б відвертало її від Європи і повертало обличчям до Азії.
Частина ІІ Український пиріг. Поглинання Росією.
Десятиліттями в голови українців вдовблювали міф про споконвічне бажання двох народів – російського та українського – злитися в братніх обіймах і вже ніколи не розлучатися.
Але як український народ міг прагнути того, що він мало знав і чого не розумів? В 16-першій половині 17 століття ніщо не вказувало на те, що українці хочуть бути підданими московського царя. Козацькі ватажки щоправда час від часу вступали до московитів на службу. Наприклад, Байда Вишневецький служив деякий час Івану Грозному. А цар присилав на Січ харчі та боєприпаси. Але так само як і царю, козаки служили польському королю, австрійському імператору і навіть наймалися на службу до кримського хана. То хіба ми маємо стверджувати, що у них було споконвічне бажання з’єднатись з німцями чи з татарами?
Козаки як служили московським царям, так само з ними й воювали. Двадцять років козаки билися з московитами в Лівонії (територія сучасної Латвії та Естонії) в так званій Лівонській війні, яку затіяв Іван Грозний. В 1618 р. 20-тисячне козацьке військо на чолі з гетьманом Сагайдачним ходило в похід на Москву. Захопили ряд фортець, спустошили цілі регіони, разом з поляками штурмували Москву. Навряд чи в кого повернеться язик назвати це проявом віковічного бажання українців до єднання з росіянами.
В 1648 р. почалося повстання під проводом Богдана Хмельницького. В радянські часи нас переконували, що Хмельницький, мовляв, і затіяв це повстання аби з’єднати два братні народи. Він дійсно листувався з московським царем і просив допомоги. Але так само він листувався з турецьким султаном, трансільванським та молдавським правителями, зі шведським королем.
Приклад: Хмельницький не раз висилає посольства до турецького султана в Стамбул. У 1650 р. навіть домовляється з турками про те, що султан бере козаків у своє підданство. Приблизно на тих же умовах, що й православна Молдавія перебувала тоді під владою султана. Султан надсилає гетьману в подарунок вишитий золотом кафтан. Це символізує прийняття козаків під турецьку владу. Пізніше турецькі посли привозять гетьману усі символи влади даровані султаном і текст договору. Але на нараді зі старшиною Хмельницький вирішує не присягати туркам. А між тим все могло повернутися зовсім інакше. Вибір на користь Москви диктувався обставинами і не був визначений наперед.
Договір з Москвою 1654 р. був вибором меншого зла. Тоді здавалося, що таким меншим злом є московський цар. Він, принаймні, на відміну від інших претендентів, був єдиновірцем, православним.
Але з першого ж дня між українцями та росіянами почалися непорозуміння. Причина їх у тому, що українці сприймали союз з Росією як договір на чітких умовах. А росіяни бачили це як підданство царю, коли гетьман віддає свою країну на його милість, а цар вже сам вирішує, які права їм дарувати а які відбирати.
Приклад: У Переяславі в Успенській церкві Хмельницький просить московського посла Бутурліна присягнути від імені царя, що той не порушить козацьких вольностей і прав. Посол відмовляється. Мовляв, у нас цар нікому не присягає. Навпаки, це тільки йому присягають піддані. Гетьман шокований. Він терміново збирає старшин на нараду. Але врешті-решт погоджується скласти присягу.
Козацька держава визнає владу московського царя на особливих умовах. Московські посадовці – воєводи – можуть сидіти лише в Києві. Податки збирають козацькі урядовці і віддають частку Москві. Козацька армія (реєстр) складає 60 тис. А головне – цар обіцяє захищати нових підданих і почати війну з Польщею.
Через два роки Москва першою порушує договір. У Вільно вона укладає перемир’я з поляками. Хмельницький розчаровується в союзі з Москвою і починає шукати йому заміну. Тільки смерть перешкоджає йому це зробити.
Приклад: Іван Виговський (друга особа в козацькій державі) незадовго до смерті гетьмана доносить московським боярам, що Хмельницький «прикро вражений, кричав немов божевільний і несамовитий, що нема іншого виходу, як відступити від Москви й шукати собі іншої помочі»
Після смерті Хмельницького Москва починає потроху поглинати український пиріг. Спочатку обережно, маленькими шматочками а потім все нахабніше.
В 1667 р. московити остаточно наплювали на договір з українською державою. Вони укладають з поляками перемир’я за яким забирають Лівобережжя а Правий берег віддають Польщі.
З кожним наступним гетьманом Москва укладає спеціальний договір (статті). І в кожному наступному договорі Україні залишається все менше прав. Наступ йде по кількох лініях. Гетьмана позбавляють реальної влади над старшиною. Розбещують цю саму старшину, привчають її писати на гетьманів та один на одного доноси в Москву. Садять в українських містах царських воєвод з широкими повноваженнями.
Москва розпалює апетити жадібної старшини, не дає гетьманам утвердити сильну владу. Недарма два гетьмани – Многогрішний та Самойлович – закінчують своє життя в Сибіру. Москва заграє з низами та підтримує безсовісних авантюристів, які грають на народній довірі.
На початку 18 століття до всього цього додається тягар затяжної війни між Росією та Швецією, яку розпочинає цар Петро І. Вона висмоктує з держави буквально всі соки. Тодішній гетьман Іван Мазепа розуміє, що рано чи пізно імперія роздавить Україну. Тому діє на випередження і переходить на бік шведського короля Карла ХІІ. Розгром їхніх армій під Полтавою в 1709 р. став початком кінця козацької держави.
Наступні півстоліття ставлення імперії до України нагадувало гойдалку. Жорсткий тиск змінювався послабленням. Коли помирає наступник Мазепи гетьман Скоропадський цар Петро І забороняє обирати нового керівника козацької держави. Каже, що після Хмельницького усі гетьмани були зрадниками і їм не можна довіряти. За його наступників гетьманство на деякий час відновлюють, а потім знову скасовують.
Приклад: Передостанній гетьман України Данило Апостол змушений відправити до Петербургу свого сина Петра в якості заручника.
Прихильність чи ненависть до України диктувалась не стільки особистими симпатіями, скільки меркантильними інтересами. Наприклад, поплічник Петра І Олександр Меншиков у свій час влаштував криваву різанину в Батурині – столиці гетьмана Івана Мазепи. Пізніше він же, вже після смерті Петра І, ратував за відродження гетьманства і допоміг Данилу Апостолу стати гетьманом.
Золота осінь гетьманства - це правління дочки Петра І Єлизавети Петрівни. Її коханцем і таємним чоловіком був уродженець України Олексій Розумовський. Тому його брат Кирило й став гетьманом. Але вже наступниця Єлизавети Катерина ІІ довершила справу, яку розпочав Петро І і остаточно знищила гетьманську державу. Імперія відкусила останній крупний шматок і виявилося, що пиріг вже цілком з'їдений. Імператриця завдає трьох потужних ударів, після чого автономна Україна припиняє існування. Перше – скасовує гетьманство, друге – ліквідує Запорозьку Січ, третє – знищує управлінський устрій козацької держави і перетворює її землі на звичайні російські провінції.
Приклад: Катерина ІІ так говорила про Україну: «Эти провинции… нужно удобными способами привести к тому, чтобы они обрусели и перестали смотреть, как волки в лес… Когда же у Малороссии не будет гетмана, то нужно добиться, чтобы век и имя гетманов исчезли…»
Чи був шанс в України вижити під п’ятою імперії? Навряд чи. Надто різними були тоді Росія та Україна. Різними та несумісними. Одна система обов’язково мала поглинути іншу. Давайте детально поглянемо в чому проявлялася така несумісність.
Перше. Росія була деспотичною державою, де воля царя вирішувала все. В Україні вже проростали паростки демократії – козацьке управління та Магдебурзьке право для міст. Гетьман тут не був всевладним володарем. Він був першим серед рівних. Козаки багато взяли від державного устрою Польщі, де існував виборний король та парламент.
Приклад: Звертаючись до російського царя, завжди слід було називав себе «холопом». Навіть якщо ти був знатним вельможею. Тільки при Катерині ІІ це слово замінили на «підданий». Цар, коли говорив до своїх наближених, називав їх принизливими іменами. Наприклад, Івашка замість Іван, або Федька замість Федір.
Друге. Деспотичними в Росії була не тільки влада, але й все суспільство. Селяни жили общинами, де необмежену владу мав її голова. Його називали «большак». Він навіть міг вбити свого родича і йому за це нічого б не було. Землею користувалися спільно, час від часу перерозподіляючи її серед членів общини. В Україні селяни завжди більше тягнулись до індивідуального, а не до колективного господарства. Більшість людей вела самостійне господарство, яке передавали дітям у спадок. Кардинально відрізнялось ставлення росіян та українців до жінок.
Приклад: Ось що писав російський етнограф, який в кінці 19 ст. досліджував російські села: "Жінка не користується повагою в народі, як істота дурна від природи. Вона вважається бездушною твариною. Душа в жінки не визнається. Селянин поводиться з жінкою гірше ніж конякою чи коровою. Бити жінку вважається необхідністю".
Третє. В Росії довгий час майже не було вільних людей. Усі вважалися царськими кріпаками. Навіть дворяни при Петрі І і його наступниках мусили обов’язково служити у війську чи при дворі. Їхнє майно могли у будь-який момент конфіскувати. Дворян як і селян шмагали різками за провини. А цар Петро нерідко сам гамселив своїх наближених. Тобто єдиною справді вільною особою в країні був сам цар. Тільки Катерина ІІ подарувала дворянам волю і заборонила застосовувати до них рукоприкладство. Українці довго жили в інших умовах. Гетьман мусив рахуватися зі старшиною, міщанами, духовенством. Існував великий прошарок вільних людей – козаків. Селяни, хоча поступово потрапляли в залежність до старшин, мали певні права і довгий час могли переходити від одного пана до іншого. Відробіток панщини був строго регламентований.
Четверте. В Росії від всеохоплюючого ока держави неможливо було сховатися. Діяв принцип «Держава – все, людина – ніщо!». Імперія давала підданому відчуття причетності до чогось великого і могутнього в обмін на рабську покору. Відповідно в українців та росіян було принципово різним ставлення до влади. Навіть до царської особи.
Приклад: Німецький мандрівник Йоганн Коль, який побував в Україні в середині 19 ст., писав: «властива москалям любов і обожнення царя є для українців цілком чужі і незрозумілі. Українці слухають царя, бо інакше не можуть, але його владу вважають чужою й накиненою”
Імперія за певний час проковтнула український пиріг. Але найдивніше те, що місцева еліта їй це дозволила і досить швидко стала почуватися в імперських умовах мов риба в воді. Це все завдяки вмілій імперській політиці.
Катерина ІІ дала українській старшині владу над своїми селянами. Вона звільнила їх від податків, від обов’язкової державної служби, дала їм право на самоуправління, вона відкрила їм шлях до вищих та середніх державних посад. Старшину урівняли в правах з російським дворянством. Їй дали можливість бути причетним до розбудови імперії. Багато українців швидко влились в лави імперської еліти і стали повноцінними будівничими імперії.
Приклад: Українець Олександр Безбородько був правою рукою імператриці Катерини ІІ. А за часів правління її сина Павла він став канцлером і другою особою в імперії. Віктор Кочубей – нащадок старшинського роду – був особистим другом та радником імператора Олександра І. Він був першим міністром внутрішніх справ Російської імперії. Дмитро Трощинський в імперській системі дослужився до сенатора, міністра уділів та міністра юстиції. Михайло Милорадович походив з родини українізованих сербів. Він зробив блискучу військову кар’єру і дослужився до губернатора Санкт-Петербургу.
Але еліта змінила світогляд не миттєво. Довгий час в її свідомості було «подвійне дно». З одного боку – вірні піддані імперії, з іншого – патріоти свого краю.
Приклад: Нащадок українського старшини Василь Капніст був типовим імперським чиновником. Він служив і в Петербурзі і в українських губерніях. Але, будучи на словах вірнопідданим імперії, їздив в Берлін і зондував грунт з приводу можливого нападу Прусії (попередниці Німеччини) на Росію та відродження української держави. На початку 80-х років 18 ст., коли Катерина ІІ ліквідувала залишки козацької автономії і нав’язала Україні кріпацтво, він не побоявся написати поезію протесту “Оду на рабство». Там були такі слова.
Где благо, счастие народно
Со всех сторон текли свободно,
Там рабство их отгонит прочь.
Увы! Судьбе угодно было,
Одно чтоб слово превратило
Наш ясный день во мрачну ночь.
Такі факти спростовують міф про поголівну миттєву зраду української еліти.
